Обстріли виснажують: як допомогти собі, коли сиплються плани й стає тяжко морально

Упливають, це не може не впливати, це та реальність, що є навколо нас. Як саме впливають? Вони провокують стан невизначеності, а в глибині стану невизначеності є страх. Тому ми починаємо, природно, боятися й переживати напругу цієї невизначеності. Скільки це все триватиме, як ми будемо жити далі –  це те, що продукує велику кількість цієї невизначеності та напруги.

Інша реакція йде на захист. Після страху ми стаємо більш дратівливими й сумними: нас починають дратувати якісь дрібниці. У кращому разі ми будемо казати «Щоб вони всі повиздихали» – у гіршому разі ця злість буде акумулюватися й зливатися на тих, хто є навколо нас. І також ми відчуваємо сум як реакцію на втрату, тому що ми втратили звичний ритм життя, у нас забрали базовий комфорт, що був.  Електрика – це те, що впливає на буденність, на те, як ми доглядаємо своїх дітей, як ми турбуємося про літніх родичів, про те, як ми живемо  кожного дня, як ми будуємо свою роботу, як ми дбаємо про своє здоров’я. Тому це те, що впливає на тілесне щодня.

Я вважаю, що це дійсно терор, тому що це та діяльність, що створює ілюзію їхньої всесильності. У ній ми починаємо боятися, або принаймні вони хочуть, щоб ми боялися й переживали їхню всесильність.

Темрява діє нам на психіку. Хронічна втома настільки сильна, що не хочеться вставати з ліжка. Не хочеться робити якісь базові речі: не хочеться дбати про себе, готувати їжу, займатися базовим спортом, облаштовувати базовий комфорт. Хочеться просто закутатися в ковдру, лягти й більше нічого не робити. Не вставати, коли повітряна тривога, не перейматися павербанками чи якимись іншим речами, що можуть покращити цей комфорт. Ми дуже-дуже втомилися, і в нас виникає байдужість до себе. Тобто ми не те щоб стаємо істинно байдужі до себе – ми просто настільки втомилися, що вже до всього байдуже. Ця втома дуже природна, її не треба кудись забирати, якось виключати, бо так не вийде. Тому що все те, що українці пережили, ми мусимо якось опрацювати. Ми мусимо бути втомлені.

Дивовижно, але тоді, коли ми дозволяємо собі лягти й не робити нічого, нам здається, що ця втома нас затягне на місяці чи роки, і ми ніколи з неї не вийдемо. Але з мого досвіду й досвіду моїх клієнтів та моїх колег вона проходить за годину або за дві, можливо, за пів дня, можливо, за день, але точно набагато швидше, ніж нам це здається. У той момент, коли ми свідомо дозволяємо своїй утомі проявитися й дати собі місце для неідеальності, для нерозважливості, для втоми, вона закутує нас, але так само й розкутує.

Друге почуття, що виникає, роздратування. Рівень агресії дуже високий, і він дуже природний, тому що та нація, яка бореться за свою незалежність і за свою самостійність та виганяє окупантів зі своєї території, не може бути дуже дружелюбна. Вона мусить мати акумульовану величезну енергію всередині себе й багато гніву для захисту. Разом із цим, якщо ми не маємо прямого виходу, то цей гнів часто зливається на навколишніх, зокрема на себе. Ми починаємо себе шалено критикувати за те, як ми живемо: можуть руйнуватися стосунки, рівень конфліктів дуже високий, і нам здається, що без них буде набагато простіше, хоча це не є так. Але в той момент саме так нам здається, і це теж природно, і ми мусимо просто розуміти, що ми зараз більш дратівливі. І якщо це ваш спосіб давати раду стресу, то важливо як мінімум для себе зізнатися, що ви стаєте більш дратівливим, і без критики до себе розуміти, що це ваша особливість. І тоді шукати інші конструктивні способи, як мінімум нагадувати собі, хто є справжній ворог, на кого насправді ми всі гніваємося, хто джерело нашого страждання. Не енергетики чи сусід, у якого, виявляється, є світло, а в мене нема. А росія – та країна, що вдерлася на нашу територію. І про це дуже важливо говорити вголос.

Щоб підтримати себе, треба бути більш дбайливим до себе, своїх почуттів, своїх переживань, своїх станів. Бути більш дбайливим до тих, хто є біля вас. Проявляти цю любов і дбайливість у простих справах і, зокрема, у поблажливості до себе й до інших:  коли я не вимагаю бути ідеальною працівницею, ідеальною мамою, дружиною, сестрою чи ще кимось, не вимагаю від своїх рідних бути ідеальними, давати раду всьому, завжди бути в тонусі, завжди бути життєствердними, завжди вірити в перемогу. Нам усім потрібно навчитися бути гнучкими.

І нагадаю про їжу, сон і будь-яке дозвілля в тому форматі, у якому воно для вас важливе.

Треба дозволяти собі маленьку міру божевілля, коли плани ламаються, коли не можна спланувати все до хвилини й мати очікування від себе, що все так і буде, коли обов’язково треба закладати подушки часу на різні халепи. Обов’язково закладати в графік ситуації, якими ви будете опікуватися і які будете розгрібати протягом тижня. Бо вони точно будуть. Ви заплануєте собі час на їх розгрібання, і якщо їх не буде, то будете мати приємний бонус і кілька годин. А якщо не заплануєте, вони несподівано увіпхнуться у ваше життя. І ви знову будете відчувати втрату контролю, тому заплануйте часові слоти на різні халепи. Просто залишайте вільні години у своєму графіку протягом тижня на різне, і те різне точно знайдеться.

Придумайте альтернативи: подумайте,  як ви будете поводитися, якщо не вдасться зробити те чи інше. Плекайте стосунки з тими, хто є навколо вас, й обговорюйте альтернативні варіанти. Будьте підтримкою та допомогою для того, хто поруч, і давайте собі право просити про допомогу чи про підтримку тоді, коли це потрібно.

Я думаю, що ми всі повинні навчитися бути не ідеальними й відмовитися від усесильності. Дозволяти собі прийти до іншої людини й озвучити те, що з вами відбувається: а раптом ви побачите диво, і ця людина відгукнеться, і ви вирішите свій клопіт за 10 хвилин замість того, щоб витратити на це 2 дні чи триваліший час.